Про те, як з’явилося авторське кіно, як постмодернізм захопив кінематограф і навіщо потрібні фестивалі. А ще списки знакових творів на пробу.
Розквіт авторського кіно
Починаючи з середини 1950‑х років по всьому світу з’являються режисери‑автори, у кожного з яких є своя манера і стиль. Одні з них поважають один одного, інші, навпаки, зневажають, а більшість вибудовують власну художню всесвіт, населену соратниками і шанувальниками.
На 1950-1970‑ті роки припадає пік популярності авторського кіно: його дивляться, забороняють, звеличують, про нього запекло сперечаються, пишуть статті й цілі книги. Вперше теоретики всерйоз говорять про кінематограф як про мистецтво, ні в чому не поступається своїм старшим братам, театру, літератури, живопису або музики.
У Радянському Союзі, незважаючи на цензуру, теж з’являється безкомпромісне авторське кіно і унікальні художники: Андрій Тарковський, Елем Климов, Олексій Герман — старший, Кіра Муратова.
Десять фільмів на пробу:
- «Токійська повість», 1953, Ясудзіро Одзу, Японія;
- «Сім самураїв», 1954, Акіра Куросава, Японія;
- «Слово», 1955, Карл Теодор Дреєр, Данія;
- «Сьома печатка», 1957, Інгмар Бергман, Швеція;
- «Пригода», 1960, Мікеланджело Антоніоні, Італія;
- «Солодке життя», 1960, Федеріко Фелліні, Італія;
- «Заводний апельсин», 1971, Стенлі Кубрик, Великобританія/США;
- «Денна красуня», 1967, Луїс Бунюель, Франція;
- «Страх з’їдає душу», 1973, Райнер Вернер Фассбіндер, Німеччина;
- «Дзеркало», 1974, Андрій Тарковський, СРСР.
Новий Голлівуд
Ця течія американського авторського кіно з’явилося почасти під впливом європейського та азіатського кінематографа, а також фестивального руху. Його народження пов’язано зі скасуванням цензурного кодексу Хейса, предписывавшего жорсткі правила того, що можна, а чого не можна показувати в кіно, і з кризою американської «студійною» системи, яка потонула у самоповторах і яка втомила глядачів.
Молоді режисери‑кіномани відчували себе частиною світової культурної спільноти. Вони відмовлялися від будь-яких обмежень і досліджували табуйовані області американської життя. Разом з тим їхні фільми були популярні і збирали повні зали, номінувалися на кінопремії та виборювали їх.
Соціальні проблеми і дослідження травм звичайного американця у фільмах Нового Голлівуду прийшли на зміну умовним кінематографічним законами жанрового кіно з його обов’язковими і нерідко черговими хепі‑ендами.
П’ять фільмів на пробу:
- «Випускник», 1967, Майк Ніколс, США;
- «Безтурботний їздець», 1969, Денніс Хоппер, США;
- «Хрещений батько», 1972, Френсіс Форд Коппола, США;
- «Злі вулиці», 1973, Мартін Скорсезе, США;
- «Обличчя зі шрамом», 1983, Брайан Де Пальма, США.
Блокбастери
У середині 1970‑х років в американському, а потім і світовому кіно відбувається комерційна революція. Молоді вихідці з Нового Голлівуду Джордж Лукас і Стівен Спілберг знімають неймовірно популярні жанрові фільми для молодої аудиторії, які б’ють всі рекорди за касовими зборами. Починаючи з цього моменту Америка поступово перемикається з масового виробництва серйозного кіно для дорослої аудиторії на підліткові розважальні фільми — справжні комерційні машини для заробляння грошей. Вони отримують назву «блокбастери» — дослівно «руйнівники кварталів».
Блокбастери досі є основою студійного могутності Голлівуду і причиною життєздатності американської кіноіндустрії.
П’ять фільмів на пробу:
- «Щелепи», 1975, Стівен Спілберг, США.
- «Зоряні війни», 1977, Джордж Лукас, США.
- «Чужий», 1979, Рідлі Скотт, США.
- «Термінатор», 1984, Джеймс Кемерон, США.
- «Міцний горішок», 1988, Джон Мактірнан, США.
Постмодернізм
Це слово лякає багатьох. З одного боку, ніхто не здатний коротко і чітко описати, що під ним мається на увазі. З іншого — про нього написано стільки досліджень і книг, що мається на увазі занадто багато.
У кіно явні прояви постмодернізму — зневага до системи ієрархій (як авторського, так і комерційного кіно), всепроникна іронія, повсюдні цитати з класики кінематографа, відсутність моралізму і поучительности. А також змішання жанрів і стилів, нерозрізнення «високого» мистецтва і маскульту, включення глядача в перегляд у своєрідну культурну гру, в якій йому пропонується вгадати, що насправді має на увазі автор.
З середини 1980‑х років постмодернізм захоплює кінематограф всього світу.
Десять прикладів на пробу:
- «Синій оксамит», 1986, Девід Лінч, США;
- «АССА», 1987, Сергій Соловйов, СРСР;
- «Жінки на межі нервового зриву», 1988, Педро Альмодовар, Іспанія;
- «Микита», 1990, Люк Бессон, Франція;
- «Сонатина», 1993, Такесі Кітано, Японія;
- «Кримінальне чтиво», 1994, Квентін Тарантіно, США;
- «Мрець», 1995, Джим Джармуш, США;
- «Розсікаючи хвилі», 1996, Ларс фон Трієр, Данія;
- «Забавні ігри», 1997, Міхаель Ханеке, Австрія;
- «Про виродків і людей», 1998, Олексій Балабанов, Росія.
Фестивалі
Перші кінофестивалі почали проводити ще до Другої світової війни. Найвпливовішим кінооглядом був Венеціанський, заснований в 1932 році за особистою ініціативою диктатора Беніто Муссоліні. Каннський фестиваль вперше задумали провести в кінці того ж десятиліття як альтернативу і противагу Венеціанському, на якому все впливовішими ставали фашистські ідеї. Планам не судилося здійснитися: почалася війна. В результаті перший Каннський фестиваль відбувся в 1946 році.
Найбільш важливими киносмотрами Європи традиційно вважаються фестивалі в Берліні (лютий), Каннах (травень) і Венеції (серпень‑вересень), найпрестижнішими — їх призи: «Золотий ведмідь», «Золота пальмова гілка» і «Золотий лев» відповідно. Крім того, з давніх пір проводяться знамениті фестивалі в Локарно та Роттердамі, Карлових Варах та Сан‑Себастьяні, Торонто і Пусані.
Міжнародних кінофестивалів у світі більше, ніж днів у році.
Двадцять фестивальних переможців на пробу:
- «Расемон», 1951, Акіра Куросава, Японія (Венеція);
- «Плата за страх», 1954, Анрі‑Жорж Клузо, Франція (Канни);
- «12 розгніваних чоловіків», 1957, Сідні Люмет, США (Берлін);
- «Вірідіана», 1961, Луїс Бунюель, Іспанія (Канни);
- «Іванове дитинство», 1962, Андрій Тарковський, СРСР (Венеція);
- «Шербурзькі парасольки», 1964, Жак Демі, Франція (Канни);
- «Військово‑польовий госпіталь», 1970, Роберт Олтмен, США (Канни);
- «Кентерберійські оповідання», 1972, П’єр Паоло Пазоліні, Італія (Берлін);
- «Сходження», 1977, Лариса Шепітько, СРСР (Берлін);
- «Весь цей джаз», 1980, Боб Фосс, США (Канни);
- «Ім’я: Кармен», 1983, Жан – Люк Годар, Франція (Венеція);
- «Париж, Техас», 1984, Вім Вендерс, Німеччина (Канни);
- «Червоний гаолян», 1988, Чжан Імоу, Китай (Берлін);
- «Бартон Фінк», 1991, Ітан і Джоел Коени, США (Канни);
- «Піаніно», 1993, Джейн Кемпіон, Нова Зеландія (Канни);
- «Хай живе любов», 1994, Цай Минлян, Тайвань (Венеція);
- «Віднесені примарами», 2002, Хаяо Міядзакі, Японія (Берлін);
- «Натюрморт», 2006, Цзя Чжанке, Китай (Венеція);
- «4 місяці, 3 тижні і 2 дні», 2007, Крістіан Мунджіу, Румунія (Канни);
- «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», 2010, Апічатпонг Вірасетакун, Таїланд (Канни).
«Оскар»
Людство переконане, що найвища нагорода в галузі кіно — «Оскар», і переконати його неможливо. Але «Оскар» — суто американська індустріальна премія в обмежених координатах якої часто виявляються непомітними цілі кінематографії: адже нагороджуються виключно картини, що вийшли протягом року в прокат США.
Можливо, таке значення премії надають тому, що вручення «Оскарів» — ефектне шоу. Або тому, що найвідоміші
зірки в світі — голлівудські. Але насамперед, звичайно, тому, що американське кіно — найпопулярніше у світі.
Причина проста. Французи знімають фільми для французів, данці — для датчан, індійці — для індійців, китайці — для китайців, росіяни — для росіян. З цього правила існують винятки, але вони рідкісні і незначні. І тільки Голівуд знімає фільми не для американців, а для всього світу.
Двадцять кращих фільмів за версією «Оскара» на пробу:
- «Це трапилося одного разу вночі», 1935, Френк Капра, США;
- «Віднесені вітром», 1940, Віктор Флемінг, США;
- «Ребекка», 1941, Альфред Хічкок, США;
- «Все про Єву», 1951, Джозеф Манкевич, США;
- «Бен‑Гур», 1960, Вільям Уайлер, США;
- «Квартира», 1961, Біллі Уайлдер, США;
- «Вестсайдська історія», 1962, Роберт Уайз і Джером Роббінс, США;
- «Лоуренс Аравійський», 1963, Девід Лін, Великобританія;
- «Опівнічний ковбой», 1970, Джон Шлезінгер, США;
- «Хрещений батько — 2», 1975, Френсіс Форд Коппола, США;
- «Політ над гніздом зозулі», 1976, Мілош Форман, США;
- «Енні Холл», 1978, Вуді Аллен, США;
- «Взвод», 1987, Олівер Стоун, США;
- «Людина дощу», 1989, Баррі Левінсон, США;
- «Мовчання ягнят», 1992, Джонатан Демме, США;
- «Список Шиндлера», 1994, Стівен Спілберг, США;
- «Форрест Гамп», 1995, Роберт Земекіс, США;
- «Титанік», 1998, Джеймс Кемерон, США;
- «Людям похилого віку тут не місце», 2008, Ітан і Джоел Коени, США;
- «Бердмэн», 2017, Алехандро Гонсалес Іньярріту, США.
Відомий російський журналіст і кінокритик Антон Долін написав книгу для дітей та дорослих, де розібрав важливі питання про кіно. Навіщо ми дивимося фільми? Як розуміти кінематографічний мову? Як бути, якщо нудно? Як змінюється кіно і що з ним стане в далекому майбутньому? Дуже приємний бонус — ілюстрації для видання намалював Костянтин Бронзіт — художник, аніматор і номінант на премію «Оскар».
