Сучасне російське суспільство розділилося на дві частини, одна з яких ностальгує за СРСР, говорить про те, як було жити тоді добре. А інша частина населення говорить про те, що все не так однозначно і нічого хорошого в тому періоді ні, насправді не було низьких цін і безкоштовних квартир.
Хто ж платив за будівництво житла?
Дійсно, якщо розібратися, то жоден будинок можна побудувати з повітря, для його зведення потрібні фінансові витрати, матеріальні і трудові ресурси. А звідки у держави все це? Адже це не казкова організація або паличка-виручалочка.
Бюджет абсолютно будь-якої країни формується виключно за рахунок внутрішнього валового продукту. Тобто гроші в бюджеті з’являються у вигляді податків та інших зборів, які збираються з звичайних громадян, які заробляють своєю працею. Потім держава розподіляє ці кошти на всілякі потреби, від медичних послуг до забезпечення оборони. Винятком не є і будівництво житла.
У підсумку виходить, що будь-який будинок будувався за рахунок бюджетних грошей, які потрапляли туди в якості відрахувань від зароблених громадянами коштів.
Простий розрахунок
Звичайний інженер в країні отримував 150 рублів, 25 з яких йшло державі. Відрахування здійснювалися у вигляді прибуткового податку – 10% і 6%-ного податку на бездітність. Але не потрібно забувати про всіляких незрозумілих побори: сплату членських внесків в ДОСААФ, внесків на охорону пам’яток, профспілкових і так далі.
Виходить, що кожен працюючий громадянин як би оформляв іпотеку, але навіть не підозрював про це. За 20-30 років трудової діяльності можна було спокійно оплатити дво – або трикімнатну квартиру. У підсумку ніяких безкоштовних квартир не було, все було заплачено жителями країни з їх же заробітної плати. Прикро за тих, хто так і не отримав житло, але “іпотеку” фактично сплатив повністю.
А було право власності на житло?
Ні, якщо розібратися, то жодна квартира не передавалася у власність. Винятком були кооперативи, але вони з’явилися на заході СРСР.
Виходить, що держава, по факту, здавало квартири громадянам, за рахунок яких воно їх і побудувало. Житло не підлягало розподілу, продажу та передачі у спадок. Природно, були варіанти обміну, але вони вимагали досить великих фінансових витрат, які йшли на хабарі.
І навіть при таких обмеженнях було дуже важко дістати квартиру у користування. Треба було обов’язково встати на квартирний облік, чекати кілька років, а то й десятиліття. Крім цього, треба було, щоб сім’я відповідала певним вимогам. На одну людину відводилося про 3 до 8 кв. м, в залежності від регіону. Фактично на сім’ю з чотирьох осіб відводилося лише 25 кв. м. Якщо сім’я жила в таких скрутних умовах, то їй не належало жодного розширення, навіть не було сенсу ставати в чергу.
Громадяни СРСР теж були кмітливими, всілякими способами “збільшували свої сім’ї. Вступали в фіктивні шлюби, прописували в наявне житло близьких сіл, або навіть були випадки, що зберігали в морзі родичів і не ховали, поки не отримували квартири.
До речі, на вищому рівні проносилася ідея про те, що право власності робить людину не таким чесним, навіть злодієм, тому таке право нікому не надавалося.
